«Заставнівська волонтерська сотня» провідала поранених бійців у Львівському військовому госпіталі

«Заставнівська волонтерська сотня» провідала поранених бійців у Львівському військовому госпіталі

Їхні обличчя ще й досі перед очима. Саме обличчя, бо фізично й морально важко зупиняти погляд на тому місці, де мала би бути рука, нога чи – на інвалідному візку, де сидить юнак або ж геть молодий, на перший погляд, здоровий чоловік. Коли бачиш такого одного, звісно, співчуваєш, але хвилинний сум минає і суєта витісняє з пам’яті ту миттєвість дуже швидко. Це неправильно, проте якось миришся з побаченим і майже забуваєш…

Але коли усвідомлюєш, що це не сон, це лікарняні палати, де на кожному ліжку – поранені, понівечені тіла, скалічені душі лише через звірство інших людей, хочеться ні, не плакати, вити! Від безвиході, безпорадності… Бо їх так багато, таких різних! Мовчазних і балакучих, тихих і скромних, жартівливих і сумних. Це наче маленька, неправильна держава із занадто правильними людьми. Бо всі свідо-мо, СВІДОМО пішли на війну, отже, знаючи, що можуть звідти не повернутися. Вони і досі ні про що не шкодують і готові знову іти в бій і повторити свою долю…

Ось які відчуття переслідують чи не кожного волонтера «Заставнівської волонтерської сотні» (керівник Марія М’якота) та волонтерок-кіцманчан Анни Юрбаш і Світлани Петречук, які минулими вихідними здійснили давню мрію – провідати поранених бійців АТО у військовому госпіталі, підтримати їх морально, поспілкуватися, допомогти хоча б чимось. Коли готували їм наші смаколики, таку ж їжу, яку майже щомісяця передаємо на Схід України, коли вже їхали до Львова, насправді не знали що нас там чекає. Знали, що у госпіталі нас зустрінуть Львівські волонтери, які чули про нас, захоплювалися тією справою, що робимо для фронту і будуть раді з нами познайомитись. Але що звідти ми повернемося іншими – й не здогадувалися.

Отже, місто Лева зустріло нас гарною, сонячною погодою. Це тішило, бо пригощати бійців домашньою їжею із Заставнівської печі ми мали на вулиці, у лікарняному скверику. Львівські волонтери зустріли нас як давніх друзів, висловлювали свої захоплення масштабами роботи нашої «Сотні» і за-просили провідати спочатку важко хворих, яким не можна підніматися з ліжка і будь-що їсти, а лише фрукти, солодощі та подарувати деякі речі. Коли заходили в одне з приміщень, на східцях до нас приємно заговорив юнак, який сидів у інвалідному візку.

– А хто ви і з чим до нас завітали? – запитав.

– Ми з Чернівецької області, із маленького містечка Заставна, привезли вам скуштувати буковинської їжі, подякувати за ваш героїзм, за те, що ви є справжніми нашими захисниками, – відповіли ми.

– А мене звати Михайло, я львів’янин, але добре знаю Юру Солодана з Чернівців, передайте привіт при нагоді. Я з ним воював. Класний хлопець. Він уже дома, а я… Але, гадаю, ще якийсь місяць-два і я пе-рестрибну через цей паркан, – оптимістично жартує боєць. Хлопець розповів, що коли він ремонтував військову машину, на нього впав двигун і зламав хребет. Його відправили до госпіталю м. Дніпро (Дніпропетровськ). Ніхто не вірив, що Михайла можна повернути з того світу. Але волонтери здатні творити дива. Швидко зорієнтувалися і доставили з Америки платинову пластину. Там був 2 місяці, переніс 5 операцій, попросився до Львова, рідним легше навідувати сина. Зараз вже «чує» ноги до ступні. І як сам стверджує, б’є рекорди, бо є прогрес на одужання…

Тим часом, поспішаємо до хірургічного відділення. Волонтерка Зоряна, студентка юридичного факультету Львівського національного університету ім. Франка, обережно стукає в двері палати і просить дозволу зайти. Представляємось, роздаємо солодощі, фрукти, пакети з футболками, шкарпетками, сувенірами. Хлопці, ніяковіючи, накриваються ковдрами. Незручно нам, а ще більше – їм – молодим, гарним, беззахисним. Підбадьорюємо, запитуємо де воювали, за яких обставин трапилася трагедія, бажаємо швидкого одужання. Не знаходимо слів, коли бачимо, що з кінцівок, точніше з того, що від них залишилося, просочується кров, а чоловік щиро посміхається…

– Прорвемось, – каже Дмитро. – Але ж я живий. У мене ще діти будуть. Я в це вірю. Дівчина чекає…

Щасливий, подумалося після того, як зайшли до виснаженого та худенького, наче маленька дитина, п’ятдесятирічного бійця, з напіврозплющеними очима, якому куля розірвала шлунок, а рідні про це не знають. Не хоче тривожити нікого, але й бачити – теж. Замовкаємо, комок у горлі не дає набрати повітря, не те, що мовити хоч слово. Та й не знаходимо його, правильного. Трішки заспокоюємось, коли чуємо:

– Наші йдуть, це ж наші – з Буковини із Заставни…

– Звідки знаєте? – перепитуємо гарного чоловіка, який ніби саме нас чекав.

– Земля чутками повна, – віджартовується Любомир Головатий, як з’ясувалося, з Лужан Кіцманського району. У нього травма після падіння з БМП. Він боєць з «Айдару», йде, як кажуть, на поправку і повертається в АТО, до Мар’янки. Каже, що інакше не може, там чекають його побратими… Знайомить нас із своїм кращим другом – Віктором із Рівного, а ще із Юрою із 128 бригади (родом із Миколаєва), у якого поранення після чергового обстрілу «сепарів» та полтавчанином Валерієм. Любомир і тут за старшого, і на передовій:

– На війні потрібні не тільки відвага й патріотизм, але й здоровий глузд, цього вчимо молодих. Добре усвідомлюємо, що є здобиччю для оскаженілого «сусіда». Але їхніми методами не ведемо війну. Причина проста – ми не такі як вони, ми – українці.

Майже нічого не хотів розповісти киянин Сашко, ховаючи обпечену від вибуху частину свого красивого обличчя та важкі поранення руки й ноги. До глибини душі вразила і водночас збентежила розповідь 20-ти річного Юрка, котрий два місяці тому, зробивши зауваження командиру за виставле-ний на стіл пістолет, отримав кулю в живіт, яка, розірвавши печінку, застрягла в хребті і зараз юнак не чує лівої ноги. Волонтери знайшли адвокатів, та поки що справа не зрушилася з місця. Але війна – не тільки бої. З передової бійці везуть у якості «трофеїв» різні болячки: контузії, пневмонію, бронхіти. Макарони-тушонки ведуть до захворювання шлунку, відкриваються виразки. Ще один наш земляк, на вигляд, справді, дуже хвора і знесилена людина, розповів загалом шокуючу історію. Прогулюючись вечірніми Чернівцями із дружиною та донькою, до нього підійшов офіцер і вручив повістку. Знаючи свою хворобу – ниркову недостатність, через яку він не може воювати навіть у військовий час, не думав що заберуть. У військкоматі почув цілком протилежне: придатний до служби в армії. Постійні переїзди вантажівкою зруйнованою дорогою Сходу України, призвели до загострення хвороби. Зараз нирки сохнуть, але «статус» придатного йому ніхто не відміняв. Тож і досі не знає що його далі чекає. Ще один чернівчанин Валерій Боднар простудився на полігоні. Мав температуру 41,2, дев’ять днів у реанімації лікарі боролися за його життя. Каже, що зараз вже легені чисті, ще трішки полікується і на війну. Говорить про це, ніби про звичні речі:

– Якщо ми ту імперію не знищимо, то свідомо передамо її своїм дітям і внукам тоді цій війні не буде кінця.

Сашко зовсім юний. Має контузію. Йому 20, а пішов на війну, коли було ледь за 18. Уже встиг втратити двоюрідного брата, теж Сашка, який, виходячи із Дебальцівського котла, витягував пораненого побратима, наступив на міну. І нема брата… Сашка не перестає боліти голова…

«Заставнівська волонтерська сотня» провідала поранених бійців у Львівському військовому госпіталі «Заставнівська волонтерська сотня» провідала поранених бійців у Львівському військовому госпіталі «Заставнівська волонтерська сотня» провідала поранених бійців у Львівському військовому госпіталі «Заставнівська волонтерська сотня» провідала поранених бійців у Львівському військовому госпіталі

«Заставнівська волонтерська сотня» провідала поранених бійців у Львівському військовому госпіталі «Заставнівська волонтерська сотня» провідала поранених бійців у Львівському військовому госпіталі «Заставнівська волонтерська сотня» провідала поранених бійців у Львівському військовому госпіталі «Заставнівська волонтерська сотня» провідала поранених бійців у Львівському військовому госпіталі

Сотні історій, зовсім не схожі одна на одну, ми слухали, жахалися, співчували, намагалися і водночас відчували провину, що не все зробили, аби запобігти цій біді, і хоча б зараз, якимсь чином намагаємось взяти на себе бодай тисячну долю того болю, через який довелося пройти цим хлопцям, більшості – із дитячим обличчям та чоловікам, котрі залишили свої благополучні сім’ї, достаток і пішли туди заради рідних і нас із вами… Доки ми роздавали гостинці, наші дівчата відтворили на лавках лікарняного парку справжню поляну. На скатерках – наші звичні смаколики – котлети, відбивні, ковбаса, пастрома, копчена риба, голубці, начинка, капуста з м’ясом, овочі, фрукти, млинці з сиром, бісквітні рулети з повидлом, печиво, солодощі. Але бійці не поспішають, соромлячись, набивають, як кажуть. апетит і насолоджуються духовною їжею. Адже ми приїхали з нашим вже також другом та учасником «Сотні» з Садгори – Юрою Олесем, який взяв із собою не тільки вірну подругу-гітару, але й двох своїх синів-близнюків – Юрка та Сашка. Це треба було чути й бачити як хлопці співали Чернівецький гімн «Буковино, ти зелена, Ляно», «Лента за лентою», «Мамі» та інші пісні. Поранені бійці то змахували непрохану сльозу, то щиро сміялися, коли Юра словесно-мелодійно «гамселив» путіна і співали разом з ним. Концерт справді вдався, бо глядачі, аплодуючи не хотіли ніяк відпускати співаків із імпровізованої сцени. Але голубці так смачно пахли на все лікарняне подвір’я, що бійці, не витримуючи спокуси, вервечкою потягнулися до «столу». Хто сам собі несміливо набирав їжі, кому допомагали волонтери, але всі просили «добавки», примовляючи: «Дівчата, як ви смачно готуєте! Ми їдемо до вас, на Буковину женитися, тут немає таких господарочок, але є наші ангели – волонтерочки». Молоді дівчата-студентки вишів, у тому числі Львівського торговельно-економічного університету, посміхаються і не відходять від своїх підопічних. Річ у тому, що більшість із них – ще з Майдану допомагають пораненим. Зараз вони закріплені за кожним відділенням госпіталю і навідуються сюди щодня крім неділі. Наша гід, а насправді дуже віддана своїй справі волонтерка Марія Павлівна Ковальчук також потверджує, що такого дійства цей госпіталь не знав. Іду до солдатського гурту і дослухаюся: «На цій території ще не було такого прийому. Стільки смакоти, які ви молодці, яке нам свято влаштували. Спасибі вам, дорогі наші». Як з’ясувалося, це Іван Баланецький та Руслан Терентьєв із десантного батальйону, які вже краще почуваються після поранення і дома, у с. Кліводин Кіцманського району, їх чекають рідні. Проте чоловіки щойно оговталися від ран, а вже бачать себе знову на передовій. Кажуть, що ліками їх забезпечують, але якби не волонтери, котрі беруть їхній біль на себе, вислуховують всі солдатські біди, не знають як би рятувалися від того тілесного та душевного неспокою.

Зауважили, що варто би обласні госпіталі були відкриті для воїнів АТО. Рідним легше було б навідувати своїх покалічених синів чи чоловіків. Справді, це проблема, до якої мала б дослухатися наша влада… Ми ж ідемо виконувати ще одну місію: три інвалідних візки, які нам передали з Америки подружжя Козаків Манолій і Анна, вихідці з с. Брідок, віддаємо тим, хто цього найбільше потребує: Олександр Бухарєв (Київ), Євген Герасимчук (Вінниця), Михайло Єдинак (Львів). До речі, це той самий Мишко, який першим нас зустрічав на східцях. За цей час він встиг одягнутися у вишиванку, а під кінець – у подаровану нами футболку. «Я обов’язково до вас приїду, таке не забудеться скільки житиму… Дякую, дякую, дякую…», – казав він і лунало скрізь. Але неможливо приховати сльози радості і вдячності, коли до нас підійшли два юнаки на костилях. Один без ноги, інший – без руки із пораненою ногою. Вони принесли величезний пакет із морозивом. Купили аби пригостити нас… Ми плакали і сміялися, спілкувалися і просто мовчали, їли разом морозиво, воно залишалося на обличчі, руках, а ми тішилися мов діти, і щастю нашому не було меж. Бо дав нам Господь можливість поділитися своїм щастям з іншими, хто заслужив його більше аніж ми. Ми тільки зараз, після цієї поїздки, зрозуміли, як ми не вміємо цінувати життя. Звучить це жорстоко, але, мабуть, нам потрібна була ця війна. аби збагнули для чого прийшли на цю землю – для самоорганізації, жертовності, єдності, для добра, милосердя і разом іти до перемоги задля єдиного і спільного бажання – миру, миру, миру!

P.S. «Заставнівська волонтерська сотня» щиро вдячна ректору Львівського торговельно-економічного університету проф. Петру Олексійовичу Куцику, декану товарознавчо-комерційного факультету доц. Володимиру Володимировичу Гаврилишину та волонтеру Львівської волонтерської сотні Марії Павлівні Ковальчук (викладачу факультету у 1969-2013 рр.) за допомогу, за щирість зустрічі, за те, що дали можливість відчути та перейнятися чужим болем.

Світлана Масловська


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *